Erfahrungen aus einem Gespräch mit einem Ukrainischen Meister

Der Sport schreibt tolle Geschichten. Welche, die teils mit sportlichen Erfolgen wenig oder nur am Rande zu tun haben. Auch über diese Geschichten möchten wir berichten und so verabredete ich mich kurz vor Weihnachten mit Ihor. Ihor heißt Sienichkyn mit Nachnamen. Er ist seit etwa einem Jahr in Berlin. Ich vermute, er durfte die Ukraine verlassen, weil er gehörlos ist.

Noch nie vorher hatte ich mich mit einem Menschen unterhalten, der komplett gehörlos ist und so bin ich etwas angespannt. Von zwei seiner Vereinskollegen hatte ich vorab erfahren, dass die Unterhaltung über google translate läuft. Eine Person tippt etwas auf der eigenen Muttersprache in das Handy, google übersetzt und die andere Person antwortet mit selbigem Prozedere.

Ob ich das gut hinbekomme? Ich habe vorab etwas Sorge, dass das Gespräch schleppend läuft. Dass ich vielleicht zu langsam bin beim Antworten. Um das zu verhindern – im Nachgang schmunzle ich etwas über mich – bereite ich Screenshots von übersetzten Fragen an Igor vor.

Am Tag unseres Treffens nieselt es etwas. Wir sind in einem Café in Friedenau verabredet. Ich sende Ihor vorab noch ein Selfie von mir, damit wir uns im Café erkennen. Aus Aufregung bin ich etwa zehn bis fünfzehn Minuten zu früh und bestelle mir bereits einen Tee. Ihor kommt pünktlich, mit Sporttasche, sieht mich im Fenster, winkt mit einem Kopfnicken und kommt zu mir. Wir begrüßen uns und schon dabei merke ich, wie unbekannt mir ein solches Treffen ist. Wir geben uns die Hand, aber ein Hallo verkneife ich mir und versuche es mit dem Zusammenlegen der Hände und einer leicht angedeuteten Verbeugung. Ich merke mir, dass ich ihn später fragen möchte, wie er in Gebärdensprache Hallo sagt.

Ihor geht zum Tresen und bestellt sich auch etwas zu trinken. Ich bleibe am Platz und frage mich, wie er das macht. Zeigt er sein Handy? Zeigt er auf die Karte? Vorsichtig schaue ich um die Ecke, sehe ihn aber nicht und bin zu schüchtern, ihn im Anschluss zu fragen. Besonders zum Einstieg des Gesprächs möchte ich nicht auf die Behinderung zu sprechen kommen. Später habe ich den Gedanken dann wieder vergessen.

Wir starten, indem ich ihm ein paar vorbereitete Fragen zeige und er antwortet. Schnell wird das Gespräch flüssiger. Er stellt mir Fragen, die ich tippend beantworte auf meinem Handy und ich stelle ihm Fragen, die er auf seinem Handy beantwortet. Dennoch ist der Austausch viel ruhiger und langsamer als Gespräche mit Stimme. Das löst in mir Unruhe und Ruhe zugleich aus. Unruhe, weil so ungewohnt. Ruhe, weil weniger Tempo; mehr Zeit zum Nachdenken und weniger impulsive Antworten. Antworten, die ich oder vielleicht auch wir Menschen teils automatisiert geben?

Seit etwa einem Jahr ist Ihor also in Berlin. „Alles cool.“ Er mag die Stadt. Möchte sie gern noch besser kennenlernen. Derzeit sucht er Arbeit. Dabei geht er fest davon aus, dass die befristete Aufenthaltsgenehmigung verlängert wird. Ich denke kurz, dass ich ihm gern helfen möchte, eine Arbeit zu finden, verwerfe diesen Gedanken aber auch wieder, weil ich mir den Aufwand nicht zutraue.

Unser Gespräch wird vertrauter und auch Ihor stellt mir Fragen. Beispielsweise, ob ich verheiratet sei und ob ich Kinder möchte. Er möchte wissen, wie mir Berlin gefällt und ob ich auch schon mal außerhalb Berlins gelebt habe. Er zeigt mir, wie er Hallo sagt und wir sprechen über die Liebe. Obwohl er Kinder möchte, sei das nicht so dringend aktuell. „Die Zeit sei noch jung“ übersetzt mir google seine Worte.

Wir machen uns auf den Weg zur Halle. Ich möchte Ihor gern auch beim Badminton erleben und in seinem Vereinsumfeld. Ich möchte gern sehen wie es abläuft beim Sport eines Menschen, der nichts hört in einer Gruppe Hörender. Außerdem erfuhr ich, dass Ihor ein sehr guter Badmintonspieler sei und Chancen hätte, auch bei hochrangigen internationalen Wettbewerben teilzunehmen.

Dazu mehr in Teil 2.

Autor: Florian Münch

Übersetzung auf Ukrainisch mit deepl und mit Hilfe einer Bekannten. Die Texte weichen an einigen Stellen etwas voneinander ab.

Обкладинка: “Не на часі “

Заголовок: Мій досвід спілкування з особливим спортсменом

    Спорт пише неймовірні історії, та деякі з них не тільки про спортивні досягнення. Ми хочемо розповідати ці історії, тому я домовився про зустріч з одним українським спортсменом, Ігорем Сєнічкіним, незадовго до Різдва. Ігор з міста Дніпра (Україна)  є бадмінтоністом національної Дефолімпійської збірної, живе у Берліні вже близько року і сьогодні я хочу поділитися враженнями від розмови з ним.

     В мене до цього не було досвіду спілкування з людьми, які мають вади слуху і які спілкуються виключно мовою жестів, тому я трохи хвилювався і питав себе: “Чи впораюсь я з цим?”

     Я вирішив заздалегідь підготуватися та дізнався від двох його товаришів по клубу, що розмова відбувається через гугл-перекладач. Одна людина набирає повідомлення на своєму мобільному телефоні рідною мовою, Google перекладає, а інша людина відповідає, використовуючи ту ж саму схему, отже тоді я відправив для свого співрозмовника скріншоти перекладених запитань.

     У день нашої зустрічі я злегка нервував. Ми домовляємося зустрітися у кав’ярні на Фріденау. Я раніше надсилаю Ігорю своє селфі, щоб ми могли впізнати один одного в кафе. Від хвилювання я приходжу на 15 хвилин раніше і замовляю чашку чаю, аби трохи припоркати нервування. Ігор приходить вчасно зі своєю спортивною сумкою, бачить мене у вікні, киває головою і підходить до мене. Ми вітаємося, і я розумію, наскільки незвична для мене ця зустріч. Ми тиснемо один одному руки, але я утримуюся від привітання і намагаюся скласти долоні разом і злегка вклонитися. В той момент відмічаю для себе, що обов’язково хочу пізніше спитати, як вітатися саме мовою жестів.

  Ігор підходить до стійки та робить замовлення. Я лишаюся сидіти та думаю, як він це зробить – покаже свій мобільний телефон, чи вкаже на меню? Я вдивляюсь, але не бачу його, обмірковую у себе в голові його дії, але соромлюся згодом поцікавитися у нього про це. Я знаю точно, що не хочу говорити про інвалідність, особливо на початку розмови. Пізніше я, на жаль, забуваю про це питання.

     Ми починаємо з того, що я показую підготовленні питання, а Ігор відповідає на них. Розмова швидко стає вільною. Він, між тим, ставить мені запитання, на які я заохоче відповідаю, набираючи текст на своєму мобільному телефоні. З усім тим, обмін відбувається набагато спокійніше і повільніше, ніж розмови голосом. Це змушує мене почуватися неспокійно і водночас спокійно. Неспокій, тому що це так незвично. Спокій, тому що швидкість менша, більше часу на роздуми та менше імпульсивних відповідей. Саме тих відповідей, які я, чи, можливо, ми, люди, даємо частково автоматично і не замислюємося над сенсом того. що кажемо?

    Отже, «Все класно», Ігор у Берліні вже близько року, місто йому подобається – хоче познайомитися з ним ще ближче, також знаходиться у пошуку роботу. Він сподівається, що його дозвіл на тимчасове проживання буде продовжено. Я на секунду замислився, що хотів би допомогти йому знайти роботу, але знову відкидаю цю ідею, тому що не впевнений, що зможу впоратися з цим завданням.

    Наша розмова стає відвертішою, Ігор ставить мені запитання – чи одружений я та чи хочу у майбутньому дітей. Він цікавиться, чим саме подобається мені Берлін та чи жив я коли-небудь за кордоном. Він показує мені, як вітатися, а потім говоримо про любов та особисте. Хоча він і хоче дітей, але це не на часі. „Час ще не настав“, – перекладає мені його слова гугл.

   Трохи пізніше ми йдемо до зали, мені хотілось побачити Ігоря безпосередньо на корті в клубному середовищі. Мені стало дуже цікаво, як це, коли людина, яка має вади слуху, займається спортом у групі людей, які чують. Його товарищі кажуть, що Ігор грає на професійному рівні та має всі шанси найближчим часом  взяти участь у міжнародних змаганнях високого рівня.

Більше про це в частині 2.