Inklusion beim SC Brandenburg

Fortsetzung von Teil 1

Vom Nassen geht es in die Halle. In die Dickhardtstraße. In die Halle des SC Brandenburg in Berlin-Friedenau. Ihor macht sich mit der gesamten Gruppe selbständig warm. Er lächelt. Erster Eindruck: Auch in einer gesonderten Rolle scheint er Teil der Gruppe zu sein.

In der Ukraine hatte Ihor fünf Mal pro Woche trainiert. Nur selten zweimal am Tag, teilt er mit. Seit bereits etwa 13 Jahren spielt er Badminton.  Damit hat er es zum Meistertitel der Gehörlosen in der Ukraine geschafft. Auf seinem Handy zeigt er ein ukrainisches Zertifikat, welches mit einer Übersetzungs-Foto-App in etwas holprigem Deutsch den Titel bezeugt.

In Berlin trainiert er aktuell drei Mal pro Woche; zweimal in seinem Verein und einmal im Leistungszentrum des BVBB. Seine rechte Hand schwingt ein wenig hin und her. Das sei erstmal ausreichend. So sagt es die Hand und so zeigt es das Handy. Die Suche nach einem Job habe eine höhere Priorität. Ob er denn bei den Paralympics im Sommer in Paris teilnehmen wolle, frage ich ihn. Seine Antwort kommt etwas zögerlich. Das Feld dort sei sehr stark. Etwas später erwähnt er die Deaflympics in Japan in 2025. Die könnten ein Ziel sein.

In der Halle befindet sich eine Trainingsgruppe von etwa 20 Personen. Nach der eigenständigen Erwärmung begrüßt der Trainer die gesamte Trainingsgruppe zu einem großen Teil auf Englisch. Dies habe sich seit Neustem so ergeben, weil auch Personen dabei seien, die (noch) wenig Deutsch verstünden.

Für eine ergänzende Aufwärmübung mit vielen Schnelligkeitsanteilen werde ich eingebunden. Der Trainer erklärt/zeigt die Übung und macht dann selbst mit, während ich gänzlich ohne den Einsatz meiner Stimme die Übung leite.

Erst die Begrüßung auf Englisch und dann die Erwärmung ohne Stimme. Der Trainer scheint sich Gedanken gemacht zu haben zu einem integrativen und inklusiven Training beim SC Brandenburg. Wie toll.

Auf die Frage, wie zufrieden er mit dem inklusiven Sportangebot sei, antwortet Ihor, dass alles in Ordnung sei und er nicht wisse, was er hinzufügen solle. Vielleicht ist diese Antwort auch auf die gelingende Inklusion beim SC Brandenburg zurückzuführen?

Beim Training und einigen Schlagübungen werden die Partner*innen immer mal wieder gewechselt. Ich sehe Ihor beim Einspielen auf einem anderen Feld als später in der ersten Übung. Sein Leistungslevel reicht locker, um mit den besten hörenden Spieler*innen im Verein mitzuhalten. Auch ist ein Austausch zu beobachten. In einer Situation gibt Ihor einem Spieler der ersten Mannschaft im SC Brandenburg einen technischen Hinweis zu einem Abwehrschlag. Die beiden unterhalten sich – mit Handbewegungen, Schlagbewegungen, nicken und lächeln.

Die Trainingszeit ist etwa zur Hälfte um und die Eindrücke für mich ausreichend. Mir gefällt es, Ihor in der Trainingsgruppe zu beobachten. Zur Verabschiedung gehe ich zum Feld, auf dem er gerade spielt, bedanke mich nochmals mit dem Zusammenlegen der Hände vor der Brust und deute über das Zeigen auf das Handy an, dass ich ihm nochmal schreiben werde. Er lächelt, wir geben uns einen Handshake.

Zum SC Brandenburg war Ihor übrigens gekommen, weil kurz vor ihm ein jugendliches gehörloses Mädchen – ebenfalls aus der Ukraine – bereits im Verein aufgenommen wurde. Vielleicht braucht es manchmal zunächst nur einen ersten kleinen Auftakt, um dann gemeinsam zu lernen, wie Inklusion im Sport gelingen kann. Dieser Auftakt hier scheint zumindest darauf hinzudeuten – auf eine tolle Geschichte im Sport über Begegnungen, die es ohne den Sport wahrscheinlich nicht gegeben hätte.

Vielen Dank an dich, Ihor, alles Gute und vielen Dank an den SC Brandenburg!

Autor: Florian Münch

Übersetzung auf Ukrainisch mit deepl und mit Hilfe einer Bekannten

Обкладинка: „Час ще молодий“. (2/2)

Заголовок: Інклюзія в СК „Бранденбург

З мокрого приміщення пересуваємося до зали. На вулицю Дікхардтштрассе. До зали SC Brandenburg у Берлін-Фріденау. Ігор і вся група розминаються самостійно. Він посміхається. Перше враження: навіть, коли він сам в окремій ролі, він здається все одно частиною групи.

В Україні Ігор тренувався п’ять разів на тиждень. Лише зрідка двічі на день, каже він. Він займається бадмінтоном близько 13 років.  Він став чемпіоном України серед глухих людей. Він показує українське посвідчення на своєму мобільному телефоні, яке засвідчує звання “Майстер спорту” з додатком перекладу фотографій дещо кривенькою німецькою.

Зараз він тренується тричі на тиждень у Берліні: двічі у своєму клубі та один раз у спеціальному центрі професійної підготовки спортсменів BVBB. Його права рука трохи розгойдується вперед-назад. Наразі цього достатньо. Це те, що говорить його рука, і те, що показує його мобільний телефон. Пошук роботи є наразі найвищим пріоритетом. Я запитую його, чи хоче він взяти участь у Паралімпійських іграх у Парижі цього літа. Його відповідь дещо нерішуча. Там дуже сильна конкуренція. Трохи пізніше він згадує про Дефлімпійські ігри в Японії у 2025 році, які можуть стати його метою.

У залі знаходиться навчальна група з приблизно 20 осіб. Після самостійної розминки тренер вітається з усією групою, переважно англійською мовою. Останнім часом це відбувається тому, що в групі також є люди, які (все ще) не на достатньому рівні розуміють німецьку мову.

Я беру участь у додатковій розминці з великою кількістю швидкісних елементів. Тренер пояснює/показує вправу, а потім приєднується до неї, в той час як я веду вправу, не використовуючи свій голос взагалі.

Спочатку привітання англійською, а потім розминка без мого голосу. Здається, тренер замислився над впровадженням інтеграції в інклюзивне середовище за допомогою різноманітних тренувань в СК Бранденбург. Це класно.

На запитання, наскільки він задоволений інклюзивною спортивною програмою, Ігор відповідає, що все чудово і він не знає, що йому варто ще додати. Можливо, така відповідь також пов’язана з успішною інклюзією в СК „Бранденбург“?

Під час тренувань і деяких вправ партнери час від часу змінюються. У першій вправі я бачу, що Ігор грає вже на іншому корті, ніж раніше. Рівень його гри високий, щоб не відставати від найкращих гравців клубу з вадами слуху. Також можна спостерігати обмін. В одній ситуації Ігор дає гравцеві з першої команди СК „Бранденбург“ технічну підказку щодо захисного удару. Вони розмовляють – за допомогою рухів рук, ударів, кивків і посмішок.

Час тренування закінчився приблизно наполовину, а вражень у мене достатньо. Мені подобається спостерігати за Ігорем у тренувальній групі. На прощання я виходжу на поле, де він грає, ще раз дякую йому, склавши руки перед грудьми та вказую на свій мобільний телефон, що напишу йому ще раз. Він посміхається, і ми тиснемо один одному руки.

 До речі, Ігор прийшов до СК „Бранденбург“ тому, що незадовго перед цим до клубу приєдналася дівчинка також з вадами слуху – теж з України. Можливо, іноді потрібен лише невеликий старт, щоб разом дізнатися, як інклюзія в спорті може бути успішною. Цей початок, принаймні, вказує на це – на чудову спортивну історію про зустрічі, які, можливо, не відбулися б без спорту.

 Щиро Дякую тобі, Ігоре, всього найкращого і спасибі СК Бранденбург!

автор:  Флоріан Мюнх (Florian Münch)